Давай заберемо, — кажу Пашці.

— Та ну, — відповідає той. — Дід кричати буде.

— Покричить і звикне, — говорю.

— Та залиш його, — просить Пашка. — Все одно здохне.

— Залишу — точно здохне, — не погоджуюсь я, беру його обережно на руки, ховаю за пазуху.

Цуценя відразу ж мочиться, просто на мій светр. Але заспокоюється, не пищить. Ну й добре, думаю.

— Померло? — питає Пашка, вже з цікавістю.

— Чорта з два, — відповідаю. — Виросте — всіх порве. Пашка скептично сміється. Завертаємо за ріг. Наші вікна світяться рівним телевізійним світлом.

Вдома пахне свіжими простирадлами